Вірусний гепатит а протиепідемічні заходи

Протиепідемічні заходи при вірусних гепатитах В, С, Д, ВІЛ-інфекції

n ГЕПАТИТИ В, С, Д n Це вірусні антропонози з гострим або хронічним перебігом, які характеризуються ураженням печінки, інтоксикацією, порушенням обміну речовин, частою жовтяницею. Актуальність зумовлена значним поширенням, високим рівнем захворюваності, можливістю розвитку тяжких ускладнень і хронізації процесу, серйозними економічними втратами. Зараз за даними ВООЗ, на Земній кулі нараховується понад 300 млн. носіїв вірусу гепатиту В і близько 100 млн. носіїв вірусу гепатиту С. Таке розповсюдження безсимптомного вірусоносійства та форм захворювань, що не діагностуються, дуже ускладнює боротьбу з вірусними гепатитами. Україна належить до країн із середньою поширеністю цих інфекцій. Однак стрімкий ріст ін’єкційної наркоманії, слабка матеріальна база лікувальних закладів, недостатні рівні використання одноразових медичних інструментів і обстеження донорів біологічних тканин створюють сприятливі передумови для подальшого росту захворюваності.

n Джерело збудника. Джерелами є хворі на гострий чи хронічний вірусний гепатит, а також носії вірусів. Маркери цих збудників у хворих на гостру форму виявляються наприкінці інкубаційного періоду, протягом початкового (переджовтяничного) і усього періоду розпалу (всього біля 3 -4 тижні). Частина перехворілих (1 — 5%) ще багато років (часто довічно) залишається носіями вірусів. Таке тривале носійство, як правило, спостерігається при хронічній формі гепатиту. Основним джерелом вірусів гепатитів В, С і Д слід вважати хворих з безсимптомними і стертими формами захворювань, а також «здорових» носіїв. Це зумовлено значним поширенням таких форм інфекції і можливістю тривалого персистування вірусів в організмі. В інфікованих осіб усі секрети, що утворюються з крові (плазми) або їх домішки, потенційно небезпечні. Особливу епідеміологічну небезпеку несуть кров та її препарати (плазма, еритроцитна маса, фібриноген, протромбін) інфікованих донорів.

n Механізм і шляхи передачі. Єдиний реальний механізм передачі гепатитів В, С й Д – контактно-рановий. Основний шлях передачі – парентеральний. Він реалізується у природних і штучних умовах: при статевих контактах, переливанні крові, використанні недостатньо обробленого медичного інструментарію, випадкових порізах та ін. Для зараження достатньо мізерної кількості матеріалу, контамінованого вірусами (0, 0001 мл. плазми крові носія вірусу). Заразитися можна в разі попадання на ушкоджену шкіру чи слизові оболонки крові хворих або її продуктів, під час проколювання мочок вух, татуювання, ін’єкцій наркотичних речовин. Відома передача захворювань у сім’ях, де користуються спільними бритвами чи зубними щітками. Допускається можливість трансплацентарного зараження плоду, однак частіше інфікування дитини від матері відбувається під час контакту новонародженого з контамінованими вірусами навколоплідними водами чи піхвовим секретом під час пологів.

n Прояви епідемічного процесу. Гепатити В, С і Д поширені в усіх країнах світу. Рівень захворюваності суттєво залежить від рівня медичної допомоги й освіченості населення. Оскільки неабияке значення у поширенні цих інфекцій належать працівникам лікувальних установ, ці хвороби називають «opprobrium medicorum» — ганьбою медиків. Через особливості реплікації вірусів гепатиту Д він завжди перебігає у поєднанні з гепатитом В. Захворюваність вірусними гепатитами проявляється поодинокими або (рідше) груповими спалахами. Частіше хворіють особи, які мають інші супутні хвороби і отримували медичну допомогу та при цьому були інфіковані. Відтак відзначається переважна захворюваність дітей першого року життя й осіб у віці понад 30 років. Групою підвищеного ризику захворювання є медичний персонал, який контактує з кров’ю хворих: хірурги, гінекологи, анестезіологи, стоматологи, лаборанти, середній (особливо маніпуляційні медсестри) і молодший медичний персонал. В офіційних матеріалах ВООЗ гепатит В зараховано до професійних хвороб деяких категорій медичних працівників. До груп ризику інфікування належать також реципієнти крові, діти, народжені матерями-носіями вірусів, ін’єкційні наркомани, особи з безладною сексуальною поведінкою. Ці захворювання не мають чіткої сезонності й розподіляються порівняно рівномірно протягом року. Основні напрямки епідеміологічного обстеження. Уточнюють час захворювання і появи жовтяниці. З’ясовують, чи не отримував хворий упродовж останніх 6 міс. парентеральних маніпуляцій (переливання крові та її препаратів, ін’єкцій медикаментів, діагностичних та хірургічних маніпуляцій з порушенням цілісності шкіри чи слизових оболонок). У діагностиці вирішальне значення має виявлення антигенів і антитіл до них у сироватці крові за допомогою імуноферментного методу. Клінічне обстеження і біохімічне дослідження крові та сечі дають змогу встановити наявність гепатиту та його особливості у конкретного пацієнта.

n Протиепідемічні заходи спрямовані на нейтралізацію джерела збудника, ліквідацію шляхів її передачі та підвищення несприйнятливості населення (при гепатиті В). До першої групи заходів належать: — виявлення та ізоляція хворих, санація вірусоносіїв; — встановлення спостереження за контактними особами протягом 3 міс. після припинення контакту; — виписування реконвалесцентів зі стаціонару за умови їх клінічного одужання і нормалізації біохімічних показників (усіх реконвалесцентів впродовж 2 -4 тижнів вважають тимчасово непрацездатними); — встановлення диспансерного спостереження за перехворілими; — суворе стеження за дотриманням правил відбору донорів (комплексне обстеження на маркери вірусів В і С, усунення від донорства осіб, які перенесли вірусний гепатит, хворих на хронічні гепатити, колишніх реципієнтів крові та її препаратів, наркоманів і алкоголіків, кров від одного донора рекомендовано переливати лише одному реципієнту); — періодичне (через 6 міс. ) обстеження медичного персоналу, який належить до груп підвищеного ризику інфікування, на наявність маркерів вірусних гепатитів.

n Для переривання механізму передачі: — різко обмежують показання до переливання крові та її препаратів; — рекомендують використовувати лише одноразові інструменти (шприци, голки, системи для переливання, скарифікатори тощо), а якщо це неможливо, то забезпечити якісну стерилізацію медичного інструментарію; — здійснюють систематичну дезінфекцію робочих столів, посуду та підлоги в клінічних лабораторіях і на станціях переливання крові; — забезпечують медичний персонал, який безпосередньо контактує з кров’ю та іншими біологічними тканинами чи донорськими препаратами, індивідуальними засобами захисту (гумові рукавички, халати, спеціальні маски чи окуляри для захисту очей). Підвищення несприйнятливості медперсоналу, що належить до групи ризику інфікування, досягається шляхом: — специфічної профілактики гепатиту В; — використання екстреної пасивної профілактики гепатиту В гомогенним імуноглобуліном (у разі ймовірного інфікування). У крупних лікарнях функціонують центральні стерилізаційні відділення, в яких підготовлений персонал здійснює обробку й стерилізацію інструментарію з використанням сучасних технічних засобів (автоклав, сухо жарові шафи).

n Специфічна профілактика. Отримано ряд рекомбінантних (генно-інженерних) вакцин проти гепатиту В. На території з низьким рівнем захворюваності вакцинації підлягають новонародженні, матері яких хворіли на гепатит В після 6 -го місяця вагітності або є хронічними вірусоносіями; часті реципієнти крові чи її препаратів, медичні працівники. На території із середнім рівнем захворюваності вакцинують усіх дітей. Екстрена пасивна профілактика гепатиту В у медичних працівників, які одержали травми під час роботи із забрудненою вірусами кров’ю, здійснюється людським імуноглобуліном з високим титром антитіл проти HBs. Ag. Умовою ефективності імуноглобулінопрофілактики є застосування препарату не пізніше ніж через 2 -3 доби після зараження, бажано в перші 6 год. Специфічна профілактика гепатитів С і Д ще не розроблена.

n ВІЛ-ІНФЕКЦІЯ Це вірусний антропоноз із епідемічним поширенням, який характеризується глибоким порушенням клітинного імунітету внаслідок руйнування Т-лімфоцитів, що призводить до приєднання різних вторинних інфекцій і новоутворень. Клінічно маніфестна форма інфекції зветься синдромом набутого імунодефіциту (СНІД, AIDS). Актуальність. Щороку швидко зростає кількість хворих, а також ВІЛ- інфікованих у всьому світі. Пандемія ВІЛ-інфекції досягла України наприкінці 80 -х років, коли поширення цієї «хвороби віку» створило загрозу не лише здоров’ю людей, але й розвитку та виживанню людства. Аналіз епідситуації протягом останніх 10 років свідчить про те, що наша країна перебуває на початковому етапі епідемії. З 1995 р. у південних областях (Одеська, Миколаївська, Херсонська та ін. ) зареєстровано вибухоподібний сплеск інфекції серед ін’єкційних наркоманів. Епідемія ВІЛ-інфекції у цій ситуації може розглядатися як вторинне явище і повною мірою залежить від росту наркоманії та хвороб, що передаються статевим шляхом, тобто є соціальною проблемою суспільства.

n Джерело збудника. Джерелом ВІЛу є інфіковані люди (хворі і вірусоносії), які заразні протягом усього наступного життя. Віруси виявлено в усіх біологічних рідинах ураженого організму (кров, сперма, слиз піхви, слина, сльози, сеча, піт, грудне молоко). Однак найбільше епідеміологічне значення має наявність його саме у крові, спермі, слизу піхви та грудному молоці, через які, найімовірніше, може відбутися інфікування. Механізм і шляхи передачі. ВІЛ-інфекція, подібно до гепатитів В, С, Д, передається лише через контактно-рановий механізм, який реалізується такими шляхами: 1) при статевому контакті (основний шлях) і штучному заплідненні; 2) при переливанні крові та деяких її препаратів, пересадці донорських органів, оперативних втручаннях, під час парентеральних медичних маніпуляцій інструментами, забруднених кров’ю ВІЛ-інфікованих осіб; 3) від ВІЛ-інфікованих вагітних через плаценту до плоду (вертикально). Очевидно, можливе зараження у побуті при спільному з вірусоносієм або хворим користуванні зубною щіткою, ножем, ножицями тощо, але достовірних випадків саме такого інфікування не встановлено.

n Прояви епідемічного процесу. Відповідно до шляхів зараження, виділяють такі групи підвищеного ризику зараження ВІЛом: 1) гомосексуальні та бісексуальні чоловіки; 2) повії; 3) особи з невпорядкованими статевими зв’язками; 4) парентеральні наркомани; 5) особи, яким здійснювали переливання крові, пересадку органів, оперативні втручання, часті ін’єкції ліків; 6) статеві партнери хворих на ВІЛ-інфекцію і вірусоносіїв; 7) діти, народженні від інфікованої матері. Не виключена можливість професійного зараження медичного персоналу: хірургів, акушерів, травматологів, працівників лабораторій, станцій переливання крові тощо. Хворіють головним чином особи віком 20 -49 років і діти. Хвороба не має сезонності, виявляється у вигляді поодиноких випадків і групових спалахів. Поки що найбільш поширена у деяких країнах Африки і США. Епідемія швидко наростає в країнах Східної Європи і Азії. У хворих при клінічному обстеженні виявляють затяжну гарячку, часті і тривалі проноси, схуднення, системне збільшення лімфатичних вузлів, нашарування різних інфекційних і онкологічних захворювань.

n Основні напрямки епідемічного обстеження. У разі виявлення хворого чи ВІЛ-інфікованого з’ясовують можливе джерело і шляхи передачі інфекції. Відтак до пацієнта виникає чимало запитань, пов’язаних з інтимними сторонами його життя. Тому дуже важливого значення набуває довіра ураженої особи до лікаря. Слід уточнити сексуальну орієнтацію пацієнта, з якими особами були інтимні зв’язки, супутні хвороби (наркоманія, гемофілія), можливість парентеральних втручань. Хворого (вірусоносія) попереджують про кримінальну відповідальність за свідоме зараження іншої особи відповідно до діючих законодавчих актів. Лабораторна діагностика спрямована на виявлення у сироватці крові антитіл до ВІЛу, які з’являються вже через 1 міс. після зараження. Спочатку дослідження здійснюють відносно дешевим імуноферментним методом, який відзначається високою чутливістю, але недостатньою специфічністю. Позитивні сироватки перевіряють тією ж реакцією імуноферментного аналізу, дуже специфічним методом імунного блотингу, який, однак, значно дорожчий, або методом непрямої імунофлюоресценції. Виділення вірусу або виявлення його антигенів становить великі труднощі, а тому використовується дуже обережно.

n Протиепідемічні заходи спрямовані на нейтралізацію джерела збудника та шляхів його передачі. Для цього ВООЗ розробила глобальну програму боротьби з ВІЛ-інфекцією, а в Україні запропоновано Національну програму і прийнято Закон «Про запобігання захворюванню на СНІД» . Боротьбу з ВІЛ -інфекцією координує Міністерство охорони здоров’я. Відповідно до цих програм: — хворих та інфікованих якомога раніше виявляють і беруть на облік з метою лікування і диспансерного спостереження; — інфіковані зобов’язані утримуватися від сексуальних зв’язків, вони не можуть бути донорами крові, сперми, інших тканин, при зверненні за медичною допомогою повинні повідомляти медичних працівників про інфікованість; — обстеженню на ВІЛ-інфекцію підлягають усі донори крові, плазми, інших біологічних тканин і рідин (обов’язково), а також вагітні (за їх згодою). Інші люди, в тому числі особи з групи ризику статевого зараження, ін’єкційні наркомани, хворі з клінічними показаннями, особи з епідемічних осередків обстежують добровільно.

n Розірвати механізм передачі дозволяє наступне: — лабораторії СНІДу і спеціалізовані клінічні відділення працюють з додержанням відповідного протиепідемічного режиму; — медичним працівникам, які мають професійний контакт з кров’ю та іншими біологічними тканинами, треба дотримуватись правил асептики, антисептики й використовувати індивідуальні засоби захисту (гумові рукавички, стерильні халати та засоби захисту очей). Крім цього проводиться інтенсивна санітарно-освітня робота, спрямована на інформування населення про шляхи поширення і засоби профілактики ВІЛ-інфекції. Специфічна профілактика. Вчені ряду країн працюють над створенням вакцин проти ВІЛ-інфекції. Деякі взірці вакцин вже пройшли попередні випробування, показали повну безпечність, але їх захисний ефект потребує тривалого вивчення.